Календар міста

ЗНАМЕННІ І ПАМ’ЯТНІ ДАТИ М. ОЛЕКСАНДРІЇ У 2020 РОЦІ:

Січень

25 січня – 70 років від дня народження Тамари Мануїлівни Аноко (1950), педагог, поет, прозаїк, член Національної спілки журналістів України.

26 січня – 60 років від дня народження Олександра Миколайовича Мозгового (1960), художник, педагог (викладач НВО «Олександрійська гімназія ім. Т.Г.Шевченка ЗНЗ І – ІІІ ступенів – школа мистецтв».

27 січня – 110 років тому відбулося відкриття нової будівлі Олександрійської повітової земської управи (14 січня за старим стилем 1910 року) (Будинок піонерів, теперішній ЦДЮТ).

Лютий

12 лютого – 170 років від дня народження Олексія Захаровича Попельницького (1850-1929), історик, бібліофіл, педагог і громадський діяч.

17 лютого – 160 років від дня народження Миколи Олександровича Мержанова (1860 -1936), Почесній  громадянин, земський службовець.

24 лютого – 140 років від дня народження монаха Антоніна (Головко Олексій Іванович) (1880 – 1930 ), ченець Ново-Афонського монастиря на Кавказі. Народився в Олександрії, розстріляний  26.10.1930 у числі ченців Ново-Афонського монастиря на Кавказі.

Березень

01 березня – 100 років від дня народження Антоніни Тимофіївни Криуленко (1920-2012), вчитель, краєзнавець.

10 березня – 80 років від дня народження Карпова Віталія Семеновича (1940), педагог, музикант, заслужений працівник культури УРСР, Почесний громадянин міста Олександрії.

Квітень

09 квітня – 40 років тому здійснений запуск космічного корабля «Союз-35», на якому вперше в космос полетів наш земляк підполковник Леонід Іванович Попов.

Травень

07 травня – 60 років від дня народження Віктора Васильовича Бабича (1960), актор.

09 травня – 160 років від дня народження Миколи Івановича Борисова (1860), статистик Олександрійського повітового земства. Автор карти та плану Олександрії. Укладач систематичного каталогу Олександрійської громадської бібліотеки.

18 травня – 175 років від дня народження Зерваницького Миколи Івановича (1845 – 1903). кандидата юридичних наук, голова Олександрійської земської повітової управи (1877 – 1903), повітового предводителя дворянства, землевласник Олександрійського повіту, Почесний громадянин міста Олександрії (1882 р.).

22 травня – 110 років від дня народження Григорія Никоновича Логвина (1910 – 2001), український мистецтвознавець і архітектор.

Червень

04 червня – 90 років від дня народження Бориса Тихоновича Березняка (1930-1988), поет, журналіст.

14 червня – 80 років від дня народження Станіслава Михайловича Гончарова (1940), педагог, професор, автор 235 наукових та науково-методичних робіт, серед яких 14 підручників та навчальних посібників, 2 монографії. Заслужений працівник освіти України.

Липень

02 липня – 125 років тому (19 червня 1895 року за старим стилем) дозволено цензурою видання «План міста Олександрії».

Серпень

15 серпня – 80 років від дня народження Віктора Митрофановича Саєнка (1940), інженер-конструктор, Почесний громадянин міста Олександрії.

31 серпня – 75 років від дня народження Леоніда Івановича Попова (1945), двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт, Почесний громадянин міста Олександрії.

Вересень

17 вересня – 70 років від дня народження Сергія Васильовича Тримбача (1950), український кінокритик, сценарист, кінознавець.

Жовтень

04 жовтня – 120 років від дня народження Михайла Олександровича Донця (1900-1981), український актор і режисер, заслужений артист УРСР. У 1965 – 1981 р.р. очолював самодіяльний театр в місті Олександрії.

20 жовтня – 70 років від дня народження Євгена Михайловича Желєзнякова (1950), поет, прозаїк.

23 жовтня – 80 років від дня народження Геннадія Григоровича Півняка (1940), енергетик, педагог, Доктор технічних наук, професор, академік НАН України.

Листопад

10 листопада – 110 років від дня народження Неоніли Феодосіївни Бузаньової – кандидат медичних наук, лікар-хірург, викладач Олександрійського медичного училища.

Грудень

23 грудня – 70 років від дня народження Надії Володимирівни Жахалової  (1950), історик, краєзнавець.

29 грудня – 50 років від дня народження Григорія Анатолійовича Місютіна (1970), гімнаст, чотириразовий срібний олімпійський призер 1992 року, бронзовий призер Олімпійських ігор в Атланті, Заслужений майстер спорту.

Дати, коли відомий тільки рік:

275 років тому була створена «Карта Задніпровських місць» Данила де Боксета (1745). Вперше зявилася територія населеного пункту на карті.

170 років – від дня народження (1850) Миколи Дмитровича Байдака, землевласника Олександрійського повіту, гласного земського повітового зібрання, депутата І-ї Державної Думи.

110 років тому (1910 р.) побудована нова будівля Першого початкового училища, народна назва «школа Чіркіна», в довоєнний період – школа № 3, останні роки – спеціалізована школа № 4.

110 років тому (1910 р.) в Олександрії відкрита приватна гімназія Наталії Сокальської.

Дні пам’яті:

14 грудня – день пам’яті Пищевича Семена Григоровича (1863-1945), голова Олександрійської повітової земської управи

 25 січня

Тамара Мануїлівна70 років років від дня народження

Тамари Мануїлівни Аноко

(1950)

Педагог, поет, прозаїк член Національної спілки журналістів України

Тамара Мануїлівна народилася в Білорусі, на Гомельщині. У родині Мануїла Максимовича та Єфросинії Володимирівни Аноко. З трьох дітей вона була наймолодшою. Старші брати Леонід та Леон у дитинстві завжди були її надійними захисниками

Вперше до Олександрії Тамара приїхала погостювати до родичів у нині вже далекому 1965 році. П’ятнадцятирічній дівчині, яка щойно закінчила вісім класів, місто дуже сподобалося. Тож, недовго роздумуючи, скориставшись порадою близьких, виріши­ла вступити до Олександрійського педаго­гічного училища. Навчання давалося легко. З великим задоволенням займалася легкою атлетикою, волейболом. Була членом комі­тету комсомолу. Їй подобалося брати участь у найрізноманітніших заходах культмасової роботи, а згодом і самій їх організовувати. Будь-яка громадська робота дівчині була до душі.

По завершенні навчання у Тамари була можливість працювати комсомольським очільником у педучилищі, вона ж віддала пе­ревагу роботі на Харківщині. В селі Рідкодуб, куди приїхала за направленням, завідувала дитячим комбінатом. Самовідданості їй не позичати, тож і результати не забарилися. Активна життєва по­зиція стала підґрунтям того, що вона була секретарем райкому комсомолу в селищі Дворічна, вступила в ряди компартії України. Працюючи, стала здобувати вищу освіту на заочному навчанні в Харківському державно­му університеті імені Каразіна.

До Олександрії Тамара Аноко знову при­їхала в 1977 році і повер­нулася до Олександрійського педучилища, де працювала секретарем комсомоль­ської організації. Потім – рік заступником директора з виховної роботи в середній шко­лі №6. У її трудовій діяльності також була робота в ідеологічному відділі Олександрійського міськкому партії, спочатку – інструктором, потім – заввідділом.

А з 1990-го до 2002-го року Тамара Мануїлівна займала посаду держслужбовця, була завідувачкою Палацу урочистих подій. Її робота складалася із щас­ливих моментів. Тисячі олександрійців ста­вали на весільний рушник, яких з особливим блиском в очах оголошувала подружжям, бажаючи нескінченного щастя.

Творча діяльність, поезія, пісні, написання сценаріїв для про­ведення найрізноманітніших заходів, при­урочених до свят, урочистостей завжди були невід’ємною складовою пазлів її життя. Тож нічого не було в тому дивного, що вийшов­ши на пенсію, вона стала працювати в газеті «Городской курьер».

У 2013 році Т.Аноко при­своєно звання «Олександрієць року» в царині культури. Зі своїми земляками, з читачами вона завжди щира і відверта.

Сповнена бажанням написати про своїх земляків, відомих жителів Олександрії, Тамара Мануїлівна у 2009 році видає книгу «Дорогие мои александрийцы». Серед 44-х героїв зазначеного видання видатні особистості, почесні громадяни міста: А.Худякова, П.Гриценко, Л.Жарій, А.Малоок, Ю.Осмоловський, В.Коляда, О.Попов та ін.

Тамара Аноко – член спілки художників України, автор книг «Ориентир на звезду» (2012), «Каштанова весна Олександрії» (2018)

Бібліографія:

  1. Александрова С. Жизнь под марш Мендельсона/С.Александрова//Украина-Центр.-2006. – 29 сент.(№39). – С. 14
  2. Аноко Тамара Мануиловна. Дорогие мои александрийцы: журналистские зарисовки/Тамара Аноко. – К.:Украинский Клуб; Александрия, 2009. – 204 с
  3. Аноко Т. Звездные маршруты Антонины Худяковой/Т. Аноко // Олександрійські відомості. – 2012. – 21червня. – С. 20
  4. Аноко Т. Магія друкованого слова / Т. Аноко // Олександрійські відомості. – 2009. – 26 березня. – С. 7
  5. Голобородько В. “Каштанова весна” Тамари Аноко: від філіжанки кави до діалогу із вічністю / В. Голобородько // Городской курьер. – 2018. – 15 лютого. – С. 9
  6. Жарко А. Засвітлена бажанням додавати людям щастя/ А. Жарко // Вільне слово. – 2014. – 8 жовтня. – С. 4
  7. Жарко А. Ми – Олександрійці.- Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2015.- С.144-151
  8. Карпачова О. Орієнтир на Зірку / О.Карпачова  // Олександрійський тиждень. – 2013. – 21 лютого. – С. 2
  9. Карпенко Е.  Ориентир на настоящего героя/ Е. Карпенко  // Городской курьер . – 2013. – 28 февраля. – С. 3
  10. Сторчова О. Тамара Аноко презентувала “Каштанову весну Олександрії” / О. Сторчова // Сільський вісник. – 2018. – 17 лютого. – С. 3.

 

26 січня

Олександра Миколайовича Мозгового60 років років від дня народження

Олександра Миколайовича Мозгового (1960 )

Художник, педагог, Член Національної Спілки Художників України (1994).

Народився в с. Лікарівка Новомиргородського району, закінчив Київський Державний художній інститут (1987). Його педагогами з фаху були  В. Гурін, О. Лопухов, Л. Вітковський.

Художник Олександр Мозговий народився у 1960 році, закінчив Дніпропетровське державне художнє училище, а потім Київський державний художній інститут. Учасник республіканських та міжнародних виставок, член Спілки художників України.

Живе і працює в м.Олександрії. В 2000 році у краєзнавчому музеї відбулася персональна виставка художника.

Як у кожного живописця, у Олександра Миколайовича є серія пейзажів, створених з натури за один період часу, але під впливом різних зовнішніх та внутрішніх обставин. В цих творах пульсують життєві почуття автора, відчувається стан його душі. Це легкі, світлі пейзажі, створені у рідному селі художника. Викладач  НВО  «Олександрійська гімназія ім. Т. Г. Шевченка ЗНЗ I-II ступеню – школа мистецтв».

Член Національної Спілки Художників України (1994).

Основні твори:

«Після дощу» (1984), «Чумацький Шлях» (1990), «Сонях душі» (1993), “Фото на згадку при світлі Чумацького Шляху” (1999), “Безсмертник” (2006) та ін.

Бібліографія:

  1. Босько В. Історичний календар Кіровоградщини на 2015 рік. Люди. Події. Факти. – Кіровоград: Центр. – Укр.вид-во, 2014. – С. 27
  2. Художники Олександрії [Електронний ресурс]// Олександрійський міський музейний центр ім.А.Ф. Худякової [блог]. – Електронні текстові дані. – Режим доступа: http://alexmuseu.blogspot.com/2017/06/blog-post.html. – Назва з екрану. – Дата публікації: 18 червня 2017. –  Дата перегляду: 30.03.2019

 

27 січня

нової будівлі  Олександрійської повітової земської управи 110 років тому відбулося відкриття нової будівлі

 Олександрійської повітової земської управи

(14 січня за ст. ст. 1910 р.)

фото з «Альбому І-ї сільськогосподарської виставки Олександрійського повіту, 1911 року» із фондів Олександрійського міського музейного центру імені А. Ф. Худякової

14 січня за ст. ст. 1910 року відбулося освячення нової будівлі Олександрійської земської управи, яке розташоване на перехресті вулиць Шевченко (Центральна) та Першотравневої (Поштова). На основі інформації розділу «Хроника» газети «Известия Александрийского уездного земства» від 21.01.1910 року № 3 відомо, що нове приміщення Олександрійської земської управи збудоване у стилі Модерн у 2,5 поверху, освячене 14 січня 1910 р. настоятелем Свято-Миколаївської церкви. У приміщені земської управи проходили сесії депутатів Олександрійського повіту. Впродовж року працювали голова та заступники земства, члени земських комісій Олександрійського повіту з питань освіти, медицини, доріг, статистики та інші. Також у приміщені Земської управи знаходилася Земська бібліотека та архів.

 

Лютий

12 лютого

Олексія Захаровича Попельницького (Попільницького)170 років від дня народження

Олексія Захаровича Попельницького (Попільницького) (1850-1929)

Кандидат права, історик, бібліофіл, педагог і громадський діяч

Народився 12.02.1850 р. в посаді Нова Прага Олександрійського повіту у родині псаломщика. Навчався  у Єлисаветградському духовному училищі, Херсонській духовній  семінарії, на юридичному факультеті Одеського університету (закінчив у 1873). Кандидат права.

З 1874 по 1880 займався  педагогічною діяльністю. Працював вихователем у Санкт-Петербурзькій землеробській колонії, вчителем Новоторжківської земської школи (м. Торжок), домашнім учителем у маєтку Марії Львової в селі Чернятині Литинського повіту Кам’янець-Подільської губернії, вчителем російської мови та історії в Олександрійській Новгородській Новгородківській земській школі (м. Новгородка 1878-1880), у приватному пансіоні Далматова в Кларні Ваадтського кантону (Швейцарія). Працював у статистичному бюро Полтавського земства (з 1881). У грудні 1881 р. О.З.Попільницького було заарештовано і притягнуто до слідства за нібито державний злочин – замах на життя царя. Після довготривалого ув’язнення його звільнено з-під варти в залі суду. З 1890 до 1908 року працював у канцелярії Державного Контролю у Санкт-Петербурзі, де дослужився до чина статського радника. Дослідник селянської реформи 1861 р. Працю «Значення переоцінки повинностей у селянській справі» (1891) вивчив  та  законспектував Ф. Енгельс. Дві праці включено до фундаментального видання «Великая реформа» (1911).

Все творче життя він цікавився селянським питанням, писав статті, друкувався в журналах, газетах і наукових збірниках. Друкувався під псевдонімами «Алексей Народоволец, А. Пражский». Іншим його захопленням була література про бджоли, він намірявся купити дві земельні ділянки, щоб займатися бджолярством. Наприкінці життя і працював у Новій Празі (1915-1929).

Та головним його захопленням були книжки. Він стежив за новинками літератури, переглядав видавничі каталоги, каталоги книжкових магазинів, газетні об’яви щодо продажу книг, робив вирізки про них, купував книги, складав їх списки з окремих питань, тощо. 12 лютого 1913 р. Одеське бібліографічне товариство при Новоросійському  університеті обрало його своїм членом і звернулося з проханням подати відомості про свою книгозбірню. Товариство намагалося таким чином проінформувати науковців про  маловідомі книжкові багатства  приватної бібліотеки.

Бібліотека Попільницького – цілеспрямоване книжкове зібрання універсального змісту. Він збирав і заборонені книжки, або віднесені до нелегальних, і іноземні першодруки та стародруки, «Україніку», літературу про Новоросійський край, селянську реформу 1861 р., періодичні видання та ін. Книжки з бібліотеки Попільницького знайдені також у колекціях інкунабулів та палеотипів, друкарів Дідо.

В травні 1929 р. він приїхав до Києва підписувати договір з  ВБУ про  продаж своєї бібліотеки. Після підписання  договору потрапив до лікарні, де його було прооперовано, але захворів на запалення легень і 2 липня 1929 року раптово помер. Поховано О.З.Попільницького в Києві на Лук’янівському кладовищі.

У 2009 за сприяння відомого новопразького краєзнавця Ф.М.Плотніра у Києві видано монографію «Бібліотека та архів Олексія Захаровича Попільницького» (автор Л.М.Дениско).

Бібліографія:

  1. Босько В.М. Історичний календар Кіровоградщини на 2010 рік. Люди. Події. Факти. – Кіровоград: Центр.-Укр. Вид-во,2009.-С. 49
  2. Гаценко А. Вчений з Нової Праги/ А. Гаценко//Сільський вісник.-1998.-16 травня.-С.4
  3. Дениско Людмила Михайлівна. Бібліотека та архів Олексія Захаровича Попільницького: монографія / Л. М. Дениско ; наук. ред. О. С. Онищенко; НАН України, Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського. – К.: НБУВ НАНУ, 2009. – 476 с
  4. Кохан А.І. В архіві Енгельса- праця нашого земляка/А.І.Кохан //Ленінський прапор.-1967.-17 листопада.- С.4
  5. Кохан А.И. Книга про нашого земляка/А.И. Кохан//Сільський вісник.-2009.-29 травня.-С.3
  6. Кохан А.І. Олекса Захарович Попільницький /А.І.Кохан//Ленінський прапор.-1982.-19 лютого.- С.3
  7. Кохан А. Пристрасть на все життя//Кіровоградська правда.-1982.-2 липня
  8. Народоволец А. Почему крестьяне требуют земли и воли? [Електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.biblionne.ru/goods.php?id=470
  9. Олексій Захарович Попельницький //Історія міст і сіл України:Кіровоградська обл..-К.,1972.- С.629
  10. Плотнір Ф. Олексій Захарович Попельницький/ Ф. Плотнір//Єлизавет.-1993.-28 січня.

 

17 лютого

 Миколи Олександровича Мержанова160 років від дня народження

Миколи Олександровича Мержанова (1860 – 1936)

Особистий Почесний  громадянин, земський службовець, батько Федора Мержанова.

(4.02.1860 за ст. ст. – 07.12.1936)

Мержанов Микола Олександрович народився 4 лютого 1860 р. в селі Омельник, Онуфріївської волості, Олександрійського повіту, Херсонської губернії в родині  дворових кріпосних селян поміщика Михайла Камбурлея – Олександра Івановича та Марії Петрівни Мержанових. Батько Миколи Олександровича – Олександр Іванович Мержанов народився 8 вересня 1829 р. в Сумському повіті села Гребеніківка поміщиці Камбурлеївої в родині Івана Макаровича та Євдокії Косьмінівни Мержанових.

На період 1882 року Микола Олександрович проживав у місті Новогеоргієвськ Олександрійського повіту. 20 жовтня 1882 року був одружений з міщанкою Єфросинією Семенівною Сичовою. У «Паспортній книжці» Миколи Олександровича Мержанова у розділі про дружину вказана дата народження Єфросинії Семенівни – 15 лютого
1864 року.

Щасливе подружжя мало 5-ро дітей: 2 сина і 3 донечки. Старший Василь народився 1 березня 1883 р., Ольга – 24 червня 1884 р., Пєлагєя – 28 квітня 1886 р., Ксєнія – 20 січня 1888 р., Федір народився 21 квітня 1891 р.

Послужний список  Миколи Олександровича Мержанова розпочався з 1875 року в якості писаря в Мирових суддів Олександрійського повіту. Військову службу проходив у 1881 році і був зарахованим у число ратників ополчення. 10 травня 1885 р. писар Мирового судді 1-ї дільниці Олександрійського округу Микола Олександрович Мержанов був удостоєний звання «Особистого Почесного громадянина».

З 1894 р. Микола Олександрович Мержанов працює в Олександрійській Земській Управі. 18 червня 1903 р. він призначається на посаду секретаря Олександрійської Земської Управи, а з 1-го грудня 1907 р. переводиться на посаду помічника секретаря Олександрійської Земської Управи. (Як записав Федір Миколайович Мержанов, у короткій довідці про свого батька, що з посади секретаря Миколу Олександровича Мержанова перевели на посаду заступника секретаря тому, що у нього не було вищої освіти).

У січні 1914 р., з нагоди святкування 50-річчя заснування губернських та повітових земських установ, Микола Олександрович Мержанов був нагороджений «срібним  нагрудним знаком». Про цей факт у біографії Миколи Олександровича Мержанова зазначено у «Свідоцтві» за підписосом віце-губернатора Херсонської губернії від 15 березня 1914 р.

Посвідчення за №1953, від 18 серпня 1919 р.  Олександрійської Повітової Земської Управи Херсонської губернії, видане на ім’я Миколи Олександровича Мержанова та інші довідки свідчать про те, що  з приходом радянської влади, Мержанов працював в канцелярії Олександрійського Повітового Комітету Народного Господарства. На основі Наказу № 3, від 30 січня 1920 р., по відділу Народного Господарства при Олександрійському Ревкомі, помічник секретаря Відділу Народного Господарства Микола Олександрович Мержанов, додатково до своїх службових обов’язків, був призначений Комендантом будинку колишньої Земської Управи. На основі Посвідчення Олександрійського повітового Виконавчого Комітету рад Р., С. і Ч. Д., від 25 квітня 1921 р. за № 3236, виданого на ім’я  Миколи Олександровича Мержанова, встановлений ще один факт його біографії: «Предъявитель сего тов. Мержанов Николай Александрович состоит Членом Александрийской Уездной Архивной Комиссии. Тов. Мержанову поручается осматривать все находящиеся в г. Александрии и уезде архивы, брать их на учет, принимать предварительно соответствующие меры предохранения архивных материалов от порчи и хищения и произвести выемку из архивных дел и книг чистой бумаги, годной к употреблению, докладывая о всех своих действиях Архивной Комиссии. Уездный Исполнительный Комитет предписывает всем подведомственным должностным лицам и учреждениям оказывать тов.. Мержанову возможное содействие к успешному исполнению возложенного на него поручения». На основі Довідки Олександрійського Повітового Відділу Кременчугської  Губернської Ради Народного Господарства, від 2 жовтня 1921 р., відомо що Микола Олександрович Мержанов був завідуючим господарством Олександрійського Повітового відділу, а з 15 вересня 1921 р. додатково призначений на посаду Секретаря Повітового Управління по Топливу. На посаді Секретаря Управління по Топливу Микола Олександрович Мержанов був до 15 січня
1922 р. Звільнений з займаної посади в зв’язку з переведенням його на посаду завідуючого господарською частиною Олександрійського Повітового Виконавчого Комітету. На посаді завхоза перебував  по 6 березня 1922 р., звільнений в зв’язку з скороченням штатів.

Як свідчить Довідка від 15.11.1926 р. надана від Сабліно-Знамянського цукрового комбінату, Микола Олександрович Мержанов тимчасово виконував роботу на цьому комбінаті на посаді прийомщика цукрового буряка при станції Користівка з 24 вересня по 9 листопада 1926 р.

У місті Олександрії Микола Олександрович Мержанов разом із своєю родиною проживав у приватному будинку який знаходився по вул. Поштовій,  напроти саду лікарні. Цей будинок Микола Олександрович Мержанов придбав  у вдови відставного фельдшера Феофіли Іванівни Зарєцкої на основі «купчої» затвердженої 23 листопада
1898 р. До цього родина Мержанових орендувала будинок по Центральній вулиці у власника Петрова.

Помер Микола Олександрович 7 грудня 1936 р. в Олександрії.

Менший син Миколи Олександровича – Федір Миколайович Мержанов, 1891 р. н., відомий олександрійцям,  як автор «Спогадів» про Олександрію за період з 1895 р. до Жовтневої революції. У 1967 р. Федір Мержанов був одним із ініціаторів та  засновників Олександрійського краєзнавчого музею. Федір Мержанов передав у фонд музею фотографії, документи, газети, «Журнали засідань» Олександрійського повітового земства, книги ХІХ – початку ХХ ст., підшивки газет за 1909 – 1910 роки. Саме його батькові, простому службовцю Олександрійського земства, Миколі Олександровичу Мержанову олександрійці повинні бути вдячними за те, що він в роки революцій і репресій зумів зберегти для майбутніх поколінь  все те, що можна сьогодні назвати «унікальними експонатами» Олександрійського міського музейного центру. 

Довідка складена на основі особистих документів Миколи Олександровича Мержанова, що перебувають в фондах Олександрійського міського музейного центру
імені А.Ф. Худякової (кн. 11462 – 11478)

Дати до 1918 року вказані за старим стилем.

 

24 лютого

140 років від дня народження монаха Антоніна (Головка Олексія Івановича) 140 років від дня народження монаха Антоніна (Головка Олексія Івановича)

ченець Ново-Афонського монастиря на Кавказі, народився в Олександрії, розстріляний  26.10.1930 року у числі ченців Ново-Афонського монастиря на Кавказі.

Олексій Іванович Головко народився 11 лютого 1880 р. /за ст. ст./ у повітовому місті Олександрія, Херсонської губернії у родині олександрійського міщанина Іоанна Григоровича та Феодосії Григорівни Головко. Хрестили його 12 лютого 1880 р. /за ст. ст./ у Свято-Миколаївській церкві міста Олександрії. [2, арк.7] Хрещеними батьками у новонародженого Олексія були: олександрійський міщанин Петро Миколайович Скалозуб та Феодосія Федорівна Харченкова [2, арк. 8]

Де навчався і чим займався Олексій Головко до 1903 року, поки що не відомо. Можливо, Олексій разом з батьками проживав на одній із вулиць Головкова кутка у передмісті Олександрії. За архівними документами ХІХ ст., статистичними даними
ХІХ ст., спогадами Федора Мержанова, та на основі «Плану міста Олександрії за
1895 рік» нам відомо, що до території повітового міста Олександрії Херсонської губернії були прилеглі території, які мали назву «передмість»: Березівка, Бойків куток та Головків куток. Передмістя Березівка одержало назву від річки Березівки, яка впадає в річку Інгулець. Бойків і Головків кутки одержали назви від прізвищ перших жителів на цій території. [ 3, с. 11-12]

У 1903 році Олексій Іванович Головко поступив у число братії Ново-Афонського Сімоно-Кананітського монастиря, що  в Абхазії. Через 10 років, а саме у 1913 р. він приймає чернечий постриг  з ім’ям – Антонін.

Ново-Афонський Сімоно-Канонітський монастир був заснований у кінці ХІХ ст. монахами Свято-Пантелеімоновського монастиря зі святої гори Афон. На початку ХХ ст. Ново-Афонський монастир налічував до 600 чоловік. У багатьох містах колишньої Російської імперії були відкритті представництва від Ново-Афонського монастиря: у Санкт – Петербурзі, Новоросійські, Сухумі,  Туапсе, Єйські,  а також у високогірному селі Псху.

Після більшовицького перевороту 1917 р., в роки гоніння Ново-Афонський Сімоно – Кананітський  монастир стає важливим центром православ’я. Священнослужителі, монахи із центральних регіонів Росії, України, позбавленні радянською владою та обновленцями своїх храмів і монастирів, тікали від переслідувань в гори Кавказу. Також до Ново-Афонського монастиря переселилися монахи і священнослужителі із закритих афонських монастирів Одеси, Москви, Петрограда та інших міст.

У квітні 1921 р. більшовики націоналізували монастирські землі Ново-Афонського монастиря. На їх базі був створений радгосп «Новий Афон» (пізніше «Псирцха»), а з числа братії організована «трудова комуна», на яку новою владою покладена «трудова повинність», у вигляді восьмигодинної роботи на день. Також у 1921 р. на монастирській території була організована «дитяча колонія та сільськогосподарська школа». У вересні 1921 р. був прийнятий «декрет про вилучення церковних цінностей», у результаті якого розпочалися гоніння і на ченців «Нового Афону». Братія розсіялася по узбережжю та іншим місцям, багато хто пішов у гори. У монастирі залишилось із 600 тільки 250 старих, немічних та хворих монахів. Після закриття монастиря у 1924 р. багато ченців перебувало у високогірному селі Псху, яке скоро стало  нелегальним центром  для ченців і священнослужителів, що переховувалися від переслідувань нової антирелігійної влади. Так за даними ОГПУ на початок 1927 р. в районі Псху та озера Ріца було майже 400 ченців. За два роки (1928 -1930) прибуло ще 214 чоловік, 188 з них ченці. Селилися по кілька чоловік у келії, які об’єднувалися у скіти. Багато монахів жили у печерах і скелях. Храми в яких служили були потаємні та підземні. Також часто Богослужіння проводилися під відкритим небом у лісі. У 1925 р. Новий Афон став вважатися радянським курортом, у монастирських будівлях була розміщена «всесоюзна здравниця». Колишні монастирські келії перетворюються в елітні готелі, санаторії та турбази. Храми та адміністративні монастирські будівлі використовувалися під клуби та інші пропагандистські культурно-розважальні установи. 20 квітня 1930 р. на свято Воскресіння Христове чекісти влаштували масові облави та арешти монахів Ново-Афонського монастиря. Для цього була створена група з оперпрацівників ОГПУ та загону червоноармійців. У результаті масових облав, проведених у 1930 р. органами ОГПУ були виявлені та заарештовані кілька сотень колишніх насельників Ново-Афонського монастиря і монастирських подвір’їв, які після закриття монастиря переховувалися у гірській місцевості Північного Кавказу. У числі репресованих ченців було дуже багато тих, хто на передодні Першої Світової війни в 1913 – 1914 р. р. повернулися на Батьківщину з Афону. За традиціями того часу органами була сфабрикована справа «монархістської повстанської організації, яка діяла в 1927 – 1930 роках в долині Псху і на озері Ріца». Багатьох ченців, які перебували в поселені Псху і його гірських околицях були заарештовані і під конвоєм відправлені через перевал до Сухумі. За спогадами очевидців, одну з груп заарештованих у кількості приблизно 150 чоловік чекісти розстріляли без «слідства та рішення суду» по дорозі в Сухумі. Вбивали саме старих і немічних монахів. У їх числі були розстріляні:
72-х річний ієросхімонах Дорофей (Рєзніков), монах Макаров (Благовидов) та багато інших. Всіх інших, хто залишився в живих після прибуття в Сухумі розділили на дві групи. Одна група була відправлена в Новоросійськ, а друга – у Тбілісі. Під час етапу в Новоросійськ «старих і молодих жінок, чоловіків гнали через кілька перевалів з долини Псху та інших найближчих поселень. Біля моря всіх погрузили на баржі, везли в нестерпній тісноті, як негрів у часи работоргівлі. Монахи пливли, співаючи молитви». Із великої чисельності народу на баржах багатьох арештантів потопили прямо по дорозі до місця призначення. У Новоросійську частину ченців засудили до розстрілу, інших – до тривалого ув’язнення у концтаборах. [7]

У Ново-Афонському монастирі монах Антонін (Головко Олексій Іванович) перебував протягом 20 років (1903 – 1924). Після закриття монастиря Антонін разом з іншими ченцями перебрався у Сухумі. У 1928 р. він переходить до монастирського поселення  у високогірському селі Псху, де проживав на хуторі Серебряному. [5]

24 квітня 1930 р. на основі сфабрикованої справи, як «учасник контрреволюційної монархістської повстанської організації імяславців», разом з іншими ченцями Ново-Афонського монастиря був заарештований і відправлений до в’язниці у Новоросійськ. [5]

На основі Постанови колегії ОГПУ від 8 жовтня 1930 р., разом з групою із числа 12 ченців, монах Антонін (Головко Олексій Іванович) засуджений до вищої міри покарання – розстрілу за ст. 58, п. 10, 11 (контрреволюційна пропаганда і організаційна діяльність, спрямована на підготовку і вчинення контрреволюційних злочинів). 26 жовтня 1930 р. в межах Новоросійська (на Косі в 7 км. від міста) вирок був приведений до виконання. На основі інформації архіву ФСБ Російської Федерації тіла дванадцяти розстріляних ченців Ново-Афонського монастиря були поховані в Новоросійську за цвинтарем на старих каменоломнях.[6]

Крім розстріляних 12 ченців Ново-Афонського монастиря по слідчій справі за
№ 2606 Секретного відділення Чорноморського окружного відділу ОДПУ по так званій «монархічній повстанській організації, що діяла в долині Псху і на озері Ріца з охопленням території Північного Кавказу», 9 ченців одержали 10 років покарання з перебуванням у виправно-трудових таборах. Більшість з них звідти живими не повернулися. [7]

На основі Наказу Президії Верховної Ради СРСР від 16 січня 1989 р. монах Антонін (Головко Олексій Іванович) 27 липня 1990 р. був реабілітований. [6]

Ольга Божко, м. Олександрія, завідуюча краєзнавчим відділом Олександрійського міського музейного центру ім. А. Худякової.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

  1. Божко О. М. Історія Ново-Афонського монаха з Олександрії. [Текст] / О. Божко // Вільне слово. – 2018, 5 вересня. – № 36. – С. 4
  2. Державний Архів Кіровоградської області Ф. 638, опис 1, справа 12, арк. 7 – 8
  3. Мержанов Ф.Н. Александрия до Октябрьской Революции [Текст] / Ф. Н Мержанов. Предисловие и комментарии Жахаловой Н. – Віниця: Глобус-Прес, 2008. – 80 с.
  4. Результаты подворной переписи Александрийскаго уезда 1886 года. Приложение к ІІІ тому «Материалов для оценки земель Херсонской губернии». Издание Александрийской Уездной Земской Управы. – Александрия: Типография Райхельсона, 1888

ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ

  1. Закрытие Ново-Афонского Симоно-Кананитского монастыря и дальнейшая судьба монахов. Монах Антонин (Головко Алексей Иванович) // Официальный сайт Новороссийского благочинного округа

sobor.nvrsk.ru/history/p2002_articleid/17 · 92 КБ

  1. Персональная карточка 71. Головко Алексей Иванович на сайте Краснодарского краевого отделения «Мемориал» в разделе  «Трагические судьбы – возвращенные имена»

www.kubanmemo.ru/bookmemo/persona.php?id=56546· 6 КБ

  1. Сергей Шумило. Новомученники Афонские

http://afonit.info/biblioteka/russkij-afon/novomucheniki-novo-afonskie

 

Березень

01 березня

100 років від дня народження Антоніни Тимофіївни Криуленко100 років від дня народження

Антоніни Тимофіївни Криуленко (1920-2012)

Вчитель, краєзнавець. Почесного громадянина м. Олександрії, педагога, краєзнавця, лауреата обласної педагогічної премії імені В. Сухомлинського, учасника бойових дій в роки Другої світової війни.

Криуленко Антоніна Тимофіївна народилася в м.Олександрії 1 березня 1920 року. Після закінчення 10 класу стає студенткою Дніпропетровського державного університету і паралельно навчається в школі медсестер. З початком Другої світової війни 22 червня 1941 року Антоніна добровільно вступає до армії, на захист Батьківщини. Військомат її, як і інших, призначає санітаркою сформованого евакогоспіталю №377 другого українського фронту. Поранених з передової направляли до госпіталю. Антоніні і самій доводилося відтягувати поранених з передової, надавати їм першу медичну допомогу: зупиняти кровотечу та перебинтовувати рани. Війна залишила Антоніні тавро на все життя. При черговому виносі пораненого з полю бою, в її обличчя потрапило три осколки від розриву снаряду. Антоніна Тимофіївна була визнана інвалідом війни і демобілізована, але залишилася працювати у госпіталі санітаркою. Госпіталь був переведений на Кавказ, в місто Орджонікідзе. Там вона закінчила навчання, отримала диплом про вищу освіту філолога. З наближенням фронту до Кавказу, госпіталь був переведений у Туркменію. Там Антоніна працювала у Військкоматі начальником адміністративно-господарської частини. З визволенням Олександрійщини від фашистської окупації у грудні 1943 року Антоніна повертається додому.

Вчителювала в школі № 1. Як молода ініціативна вчителька організувала пошукові загони в школах району та міста. Вони виявили місця поховань воїнів-визволителів Олександрійщини та їх перезахоронень. Шляхом подвірного обходу збирали матеріали про олександрійців-захисників Вітчизни. Встановлювали зв’язки з військовими частинами, які звільняли наш край, організовували їх зустріч з населенням міста та сіл району. На підставі зібраних матеріалів в школах міста і району було організовано 18 музеїв бойової слави. За це Антоніні Тимофіївні було присвоєно звання «Майстер золоті руки».

За матеріалами пошуковців була встановлена правдива історія 91 артбригади, яка визволяла Олександрійщину. Антоніна Тимофіївна написала книгу «Пам’ять». До 65-річчя Великої Перемоги А. Криуленко видала книгу-трилогію «Была война», «Огненные годы», «Стояли насмерть». Антоніна Тимофіївна – Почесний громадянин міста Олександрія. Відмінник народної освіти. Учасник бойових дій. Інвалід війни. Мала більше 10 державних нагород. Трудовий стаж – 60 років. Не зважаючи на свій поважний вік, фронтові поранення, вона брала активну участь в громадському житті міста та району. В своїх книгах вона закликає читачів, всіх людей доброї волі берегти і зміцнювати мир на землі для щасливого життя наступних поколінь.

29 березня 2012 року на 93 році життя Криуленко Антоніна Тимофіївна відійшла у вічність.

 

Твори:

  1. Криуленко А. Т. Бессмертие (верлибром)/А.Т. Криуленко.-Александрия,2008.-76 с.
  2. Криуленко А. Т. В мир познаний/ А.Т. Криуленко.-Александрия,2008.-56с.
  3. Криуленко А. Вивчайте твори видатного педагога/ А. Криуленко//Вільне слово.-2010.-29 вересня.- С. 3
  4. Криуленко А. В дорогу! / А. Криуленко//Вільне слово.-2010.-17 березня.-С.3
  5. Криуленко А. Зустріч через 40 років/ А. Криуленко//Вільне слово.-2010.-21 липня.-С.3
  6. Криуленко А. Т. Исцеление верлибром(белый стих)/ А.Т. Криуленко.- Александрия, 2006.-100 с
  7. Криуленко А. Т. Огненные годы/ А.Т. Криуленко.-Александрия, 2009.-139 с
  8. Криуленко А. Т. Подкова на счастье (верлибром)/ А.Т. Криуленко.-Александрия,2007.-69 с
  9. Криуленко А. Послідовниця Сухомлинського/ А. Криуленко//Вільне слово.-
    -14 квітня.- С.3
  10. Криуленко А. Учасники параду Перемоги-наші земляки/ А. Криуленко//Вільне слово.-2010.-5 травня.- С. 4

Бібліографія:

  1. Бескровная Н. Жажда творить / Н. Бескровная // Олександрійський тиждень. –
    – 18 серпня. – С. 4
  2. Гайда Лариса. Вчителі-краєзнавці, засновники музеїв Кіровоградщини: (Біографічні нариси) / Лариса Гайда ; Кіровоградський обл. ін-т післядипломної пед. освіти ім. В. Сухомлинського, Обласне історико-культурне т-во “Ойкумена”, Кіровоградська обл. орг. т-ва пам’яток історії та культури. – Кіровоград : Центрально-Українське вид-во, 2004. – 55 с.
  3. Довгалюк В. Любимо вчителя, як матір/В. Довгалюк//Вільне слово.-2010.-
    24 лютого.-С.1
  4. Заболотній В. Золоті жіночі руки/ В.Заболотній//Городской курьер. – 2012. – 28 июня. – С. 8
  5. З міст і районів: новини коротко // Народне слово. – 2015. – 14 жовтня. – С. 4
  6. Карпачева Е. Хранители времени/Е.Карпачева//Олександрійський тиждень.
    -2011.-14 липня.- С. 4
  7. Колос П.  Антоніні Криуленко – 90 ! / П. Колос // Вільне слово. – 2010. –
    3 березня. – С. 1
  8. Орел Т. Життя прожити не поле перейти/Т.Орел//Вільне слово.-2010.-24 лютого.-С.2
  9. Пензіна К. Зустріч молодих вчителів з ветеранами освітянської ниви/К. Пензіна// Вільне слово.-2010.-7 квітня.- С.3
  10. Петренко С. Лауреат Ленинской премии/С. Петренко//Вільне слово.-2010.-12 травня.-С.3
  11. Талант быть человеком//Городской курьер.-2006.-11 травня.-№19. – С.1
  12. Третяк А. Історія тридцять четвірки/А. Третяк//Олександрійський тиждень.-2010. – 6  травня.- С.4
  13. Третяк А. Заслужена нагорода/А. Третяк// Олександрійський тиждень.-2010.-29 квітня.- С.2
  14. Третяк А.Урок мужності для молоді/А. Третяк// Олександрійський тиждень.-2010.-22 квітня.- С.2.

 

10  березня

80 років від дня народження Карпова Віталія Семеновича80 років від дня народження

Карпова Віталія Семеновича (1940)

Педагог, музикант.

Заслужений працівник культури УРСР.

Почесний громадянин міста Олександрії

Карпов Віталій Семенович народився 10 березня 1940 року в с. Олександрівка Вознесенського району Миколаївської області в сім’ї службовця.

У 1947 році сім’я переїжджає до м. Дубно Ровенської області. Після закінчення Дубнівської середньої школи №1 та п’яти класів музичної школи у вересні 1955 року вступає в Полтавське музичне училище ім.М. В. Лисенка, яке закінчив з відзнакою у 1959 році. Після закінчення училища, з серпня 1959 р. по грудень 1962 р., працював викладачем по класу баяна в Олександрійській музичній школі Кіровоградської області.

З грудня 1962 року по липень 1965 року проходив військову службу в рядах Радянської Армії при центральній школі підготовки сержантів в Москві: курсант, командир відділення, заступник командира взводу. Після демобілізації продовжив працювати викладачем в Олександрійській музичній школі та заочно навчався в Московському державному інституті культури, після закінчення якого у 1970 році одержав кваліфікацію: культурно-освітній працівник вищої кваліфікації, диригент самодіяльного оркестру народних інструментів.

З 1970 по 2011 роки обіймав посаду директора Олександрійського вищого училища культури.

Очолюваний ним колектив здійснював підготовку кваліфікованих працівників для закладів культури і освіти України. Серед випускників училища справжні майстри своєї справи, особистості, якими пишається не тільки училище культури, а і вся Україна: М.Поплавський, заслужений ректор Київського національного університету культури і мистецтв України, Ю.Напорний, доцент Харківської академії культури, заслужені артисти С.Анісімов, В.Олексієнко, В.Гунькін, заслужені працівники культури, серед яких Г.Абажей, О.Гулак, М.Кузів, В.Гурін та ін.

Училище – складова частина навчально-науково-виробничого комплексу з Київським національним університетом культури і мистецтв та його філією в місті Миколаєві, Харківською академією культури, Кіровоградським державним педагогічним університетом. Це розширює можливості та урізноманітнює форми проведення підвищення кваліфікації викладачів. Карпов В.С. постійно дбав про забезпечення належних умов організації навчального процесу, поліпшення матеріальної бази училища. Вийшов на пенсію у 2011 році.

За вагомий внесок у розвиток духовності та культури міста, естетичне виховання молодого покоління неодноразово був нагороджений грамотами та почесними відзнаками: Міністерства культури України «За внесок в розвиток культури і мистецтва України », Кіровоградської обласної ради «З добром до людей», має звання  «Заслужений працівник культури» і рішенням міської ради від 24 травня 2006р. № 65  присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії».

 

Бібліографія:

  1. Віталій Карпов: “Нашими випускниками пишається вся держава”// Народне слово. – 2011. – 16 червня. – С. 8
  2. Карпенко Е. От мечты о море – до капитана училища / Е. Карпенко // Городской курьер. – 2010. – 11 марта
  3. Карпачева Е. Теория и практика добра /Е. Карпачева //Олександрійський тиждень. – 2010. – 25 березня. – С. 1
  4. Олександрійське училище культури: 80 років. – Олександрія, 2011. – 48 с.

 

Квітень

9 квітня

40 років тому 9.04.1980 р.  здійснений запуск космічного корабля «Союз-35»40 років тому 9.04.1980 р.

здійснений запуск космічного корабля «Союз-35»

9.04.1980 р.  здійснений запуск космічного корабля «Союз-35» на якому вперше в космос разом з Валерієм Рюмином полетів наш земляк підполковник Леонід Іванович Попов. Політ тривав протягом 185 діб.

9.04.1980 р. з космодрому «Байконур» здійснений запуск космічного корабля «Союз-35» на якому вперше в космос разом з Валерієм Рюмином полетів наш земляк підполковник Леонід Іванович Попов. ТАРС повідомляло: «В соответствии с программой исследования космического пространства 9 апреля 1980 года в 16 часов 38 минут московского времени в Советском Союзе осуществлен запуск космического корабля «Союз-35». Космический корабль пилотирует экипаж в составе командира корабля подполковника Попова Леонида Ивановича и бортинжинера Героя Советского Союза Рюмина Валерия Викторовича…»

Під час свого перебування на орбітальній станції «Салют-6» Л. Попов і В. Рюмін зробили тисячі знімків земної поверхні, демонтували і замінили новими ряд приборів, доставлених на орбіту вантажними кораблями «Прогрес», відрегулювали і настроїли наукову апаратуру. Політ Л. Попова і В. Рюміна тривав 185 діб, за цей час з орбітальним комплексом «Салют-6» – «Союз-35» состикувалися три вантажних космічних корабля «Прогрес», космічний кораблі «Союз -Т-2», три космічних корабля «Союз» з міжнародними екіпажами на борту. За цей час було здійснено великий обсяг науково-технічних і медико-біологічних досліджень і експериментів. 11 жовтня 1980 року  космонавти Л. Попов і В. Рюмін повернулися на Землю. Спускаємий апарат космічного корабля «Союз-37» приземлився біля міста Джезказгана. За здійснення тривалого польоту і проявлені при цьому мужність і героїзм  Л. Попову присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі «Золота зірка».

 

Травень

7 травня

60 років від дня народження Віктора Васильовича Бабича 60 років від дня народження

Віктора Васильовича Бабича. Актор (1960)

Народився 7 травня 1960 року в м. Олександрії.

Закінчив Кіровоградський технікум механізації сільського господарства. Після армії працював  на електромеханічному заводі в Олександрії. У 1986 році закінчив Київський інститут  театрального мистецтва (курс у народного артиста СРСР Юрія Манжури). За розподілом потрапив у трупу Псковського Академічного театру  драми ім. О.С. Пушкіна.

За 20 років роботи в театрі зіграв у більш ніж 100 постановах. Провідні ролі у спектаклях: «Псковитянка», «Кубанские казаки», «Король Лир», «Виновник торжества», «Соловьиная ночь», «Маленькие трагедии», «Двенадцатая ночь», «Скупой», «Сирано де Бержерак», «Забыть Герострата!», «Утиная охота»,  «Ханума» та інші.

Нагороджений медаллю «За заслуги перед Псковом» (2006).

З 2008 – артист Московського Драматичного театру «Бенефіс».

Заслужений артист Російської Федерації (2005).

 

Бібліографія:

  1. Босько Володимир. Історичний календар Кіровоградщини на 2015 рік. Люди. Події. Факти. – Кіровоград: Центр. – Укр.вид-во, 2014. – С.96.

9 травня

160 років від дня народження Миколи Івановича Борисова160 років від дня народження

Миколи Івановича Борисова (1860 – 1933)

Статистик Олександрійського повітового земства. Автор карти та плану Олександрії. Укладач систематичного каталогу Олександрійської громадської бібліотеки

Український земський  статистик, дослідник Півдня України, брат відомого етнографа і статистика Євгена Борисова.

Народився 9 травня 1860 року в с. Вербовець Звенигородського повіту Київської губернії. Син священника. Навчався в 3-тій Київській гімназії, з 1880 р. – студент Київського університету, медичного факультету. З 1887 р. – земський статистик Олександрійського повіту Херсонської губернії.

З 1890 року постійно  друкувався у часописах «По морю и суше», «Сборнике Херсонского земства». За прикладом брата уклав «Систематический свод постановлений Александрийского уездного земского собрания с 1865 по 1888 годы».

Надрукував, починаючи з 1887 р., низку сільськогосподарських бюлетенів по Олександрійському повіту. Автор багатьох праць з сільськогосподарської та освітянської тематики: «О мерах против пожаров» (1887 р.), «Земское добровольное страхование в Херсонской губернии»(1867-1886 рр.), «Продолжительность курса в одноклассных земских школах Херсонской губернии (1897р.), «Вопросы школьной статистики»
(1895 р.), «Опыты шелководства в Александрийском уезде Херсонской губернии»
(1892 р.), «Опыт изучения конокрадства в Херсонской губернии» (1897 р.), «Волшебный фонарь в народной школе (1896 р. та інші).

Склав план міста Олександрії (1895 р.) Олександрії (дозволено цензурою 19 червня 1895 року, Одеса. Видання Олександрійської міської типографії).

Написав перший Систематичний каталог Олександрійської громадської бібліотеки (1903 р.). Був учасником X Всеросійського з’їзду природодослідників та лікарів у Петербурзі (1898 р.)

В останні роки життя викладав економічну географію в Олександрійському технікумі сільської механізації. Помер 21 березня 1933 року.

 

Бібліографія:

  1. Босько Володимир Видатний земський діяч Микола Борисов / Володимир Босько // Народне слово. – 2018. – 14 червня. – С. 9
  2. Босько Володимир. Євген і Микола Борисови: Видатні земські діячі Єлисаветградського та Олександрійського повітів / Володимир Босько // Народне слово. – 2017. – 24 серпня. – С. 8.

18 травня

175 років від дня народження

175 років від дня народження  Зерваницького Миколи ІвановичаЗерваницького Миколи Івановича (1845 – 1903)

Почесний громадянин міста Олександрії (1882)

(5.05.1845  – 11.02.1903 ст. ст.)

Фото із фондів Олександрійського міського музейного центру, кандидат юридичних наук, голова Олександрійської земської повітової управи (1877 – 1903), повітовий предводитель дворянства, землевласник Олександрійського повіту

Микола Іванович Зерваницький родом із помісних дворян Олександрійського повіту, народився 5 травня 1845 року. Випускник Харківського Університету зі ступенем кандидата юридичних наук, з 1866 по 1870 рік перебував на урядовій службі у 4-му департаменті Сенату та Міністерстві юстиції. У 1870 році Микола Іванович Зерваницький обраний мировим суддею. З 1871 року Микола Іванович Зерваницький обирався гласним Олександрійського земства, також одночасно з 1871 року – гласним Херсонського губернського зібрання. До 1877 року Микола Іванович Зерваницький займав посаду мирового судді, був головою з’їзду мирових суддів Олександрійського повіту, повітовим «предводителем дворянства», головою місцевого комітету товариства Червоного Хреста [4].

26 років, а саме з 1877 року і до самої смерті, тобто по 1903 рік Микола Іванович Зерваницький обирався і займав посаду голови Олександрійської повітової земської управи. Порядна і добросовістна освічена людина, багато років свого життя присвятив своїй улюбленій але не зовсім легкій справі – Олександрійському земству. У 1882 році за клопотанням міської громади М. І. Зерваницький нагороджений званням «Почесний громадянин міста Олександрії». Особливі заслуги Миколи Івановича у розвитку народної освіти й медицини. Завдяки йому та Гороновичу, Олександрійський повіт прославився тим, що одним з перших у Російській імперії забезпечив народні читання наочністю – чарівними ліхтарями.

Помер Микола Іванович Зерваницький 11 лютого 1903 року у Москві, але похований у селі Пустельникове Олександрійського повіту. [3]

Про популярність Миколи Івановича Зерваницького свідчить той факт, що на його похорони зібралося кілька тисяч селян. Олександрійське земство мало намір з метою увічнення пам’яті М. І. Зерваницького спорудити йому пам’ятник від земства та відкрити в Олександрії ремісничо – грамотне училище його імені. [2]

22 травня

110 років від дня народження

110 років від дня народження Григорія Никоновича Логвина Григорія Никоновича Логвина

(1910 – 2001)

Український мистецтвознавець і архітектор

Заслужений діяч мистецтв України, Заслужений архітектор України, кандидат архітектури, доктор мистецтвознавства, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, Почесний академік Академії архітектури України, почесний доктор Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування.

Григорій Никонович Логвин народився 22 (9 ст. с.) травня 1910 року в с. Косівка, нині Олександрійського району Кіровоградської області (тоді Олександрійського повіту Херсонської губернії) в селянській родині.

У 1926 році закінчив семирічну школу в м. Олександрія. У 1929 році  закінчив сільськогосподарську школу в с. Шамівка Знам’янського району, після якої працював головним агротехніком, заступником голови і головою колгоспу в с. Дмитрівка Знам’янського району (1929-1931).

У 1931-1934 рр. – студент Харківського художнього інституту. 1934-1936 – студент Харківського інституту інженерів комунального господарства (ХІІКГ; спеціальність: архітектор, дипломний проект: «Реконструкція Залізноводського курорту»).

У 1936-1938 рр. – асистент, викладач історії архітектури, рисунку та живопису, архітектор у проектній майстерні та в ХІІКГ.

1938-1941 рр. – студент Московського інституту образотворчих мистецтв (кваліфікація: художник).

У 1941-1945 рр. – в лавах радянської армії (13-й запасний стрілецький полк до серпня 1941, 36-й артилерійський полк до жовтня 1945).

З жовтня 1945 р.  –  «архітектор-автор» в проектному інституті «ДІПросільбуд».

1946-1947 рр. – аспірант Академії архітектури УРСР (науковий керівник
П. Г. Юрченко). Тема кандидатської дисертації: «Архитектурный комплекс в Зимно» (1948; архітектура Святогірського монастиря в с. Зимне на Волині).

У 1958 – ВАК СРСР затвердив Г. Логвина у вченому званні старшого наукового співробітника зі спеціальності «теорія та історія архітектури».

Тема докторської дисертації: «Украинское искусство (Происхождение предвозрождения). 1240-1540 гг.» (1968; українське мистецтво XIV-XVI століть; офіційні опоненти: М. К. Каргер, М. А. Ільїн, П. О. Раппопорт.

Від 1947 р. протягом майже 50 років працював у Науково-дослідному інституті теорії та історії архітектури і містобудування (Київ).

В 1965 році опублікував у газеті Літературна Україна статтю, із закликом створити Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Ідея була підтримана багатьма вченими, митцями й культурними діячами, які утворили ініціативну групу й організували установчий з’їзд Товариства, який відбувся 1966 року.

Помер 7 березня 2001 року. Похований на Байковому цвинтарі.

У травні 2016 в Олександрії на честь Григорія Логвина було названо вулицю на мікрорайоні Перемога.

Твори:

Г. Логвина «Чигирин. Суботів. Архітектурно-історичний нарис» (1954), «Киево-Печерская лавра» (1958), «Киев» (1960, 1967, 1982), «Украинское искусство Х-ХVІІІ вв.» (1963), «Чернигов. Новгород-Сиверский. Глухов. Путивль» (1965, 1980), 18 «По Україні. Стародавні мистецькі пам’ятки» (1968), альбом «Софія Київська» (1971; «З глибин. Давня книжкова мініатюра ХІ-ХVІІІ століть» (1974, 1977), «Украинские Карпаты» (1973), «Український середньовічний живопис» (1976), довідник-путівник «Украина и Молдавия» (1982, 1987), «З глибин. Гравюри українських стародруків ХVІ-ХVІІІ ст.» (1990) та ін.

Бібліографія:

  1. Бушак С. Патріарх мистецтвознавства: Григорію Логвину-90/С. Бушак//Образотворче мистецтво. – 2000. – №3-4. – С. 57
  2. Вечерський В. Феномен Григорія Логвина : До 100-річчя з дня народження / В. Вечерський // Літературна Україна. – 2010. – 27 травня. – С. 7
  3. Кохан А. І. Шевченківські лауреати з Олександрійщини / А. І. Кохан // Олександрійський тиждень. – 2007. – 7 червня. – С.2
  4. Лауреатами Шевченківської премії які пов’язані з Олександрією стали Євдокія Колесник, Григорій Логвин, Борис Нечерда, Іван Литовченко. Кохан А. І. Шевченківський лауреат з Косівки / А. І. Кохан // Сільський вісник. – 2005. – 29 жовтня. – С. 3
  5. Літературний словник Кіровоградщини. – Кіровоград: Кіровоградське державне видавництво, 1995. – С.61
  6. Логвин Григорій Никонович// Словник художників України. – Київ, 1973. – С. 135
  7. Рябошапка О. Яка ж ти, доле моя…/О.Рябошапка//Сільське життя. – 2012. – 25 липня. – С.4
  8. Янчуков С. Земляків – лауреатів найвищої премії додалося/С. Янчуков//Народне слово. – 2010. – 30 березня. – С. 5.

Червень

4 червня

90 років від дня народження

90 років від дня народження Бориса Тихоновича БерезнякаБориса Тихоновича Березняка (1930-1988)

Поет і журналіст

Народився в с. Косівка Олександрійського району. Двоюрідний брат кіровоградської поетеси Тетяни Березняк. У 1951 році закінчив Кіровоградський технікум механізації сільського господарства, згодом факультет журналістики Вищої партійної школи у Москві. З 1956 року працював техніком-механіком у Ташкенті на заводі «Текстильмаш», писав вірші та нариси для заводської газети. З 1958 року працював журналістом у газеті «Ташкентська правда».

У 1967 році повернувся в Україну. З 1968 року був кореспондентом газети «Правда Украины» по Запорізькій області. Автор книги про Героя Соціалістичної Праці Григорія Семеновича Сарбаша (бригадира тракторної бригади колгоспу «Ленінська правда» Михайлівського  району Запорізької області). Представлений у книзі «Пером і словом»(2010) про журналістів Запорізької області. Вірші друкувалися у багатьох періодичних виданнях Радянського Союзу, але підготувати до друку збірку віршів не встиг. Це зробила у 2011 році Тетяна Березняк. Книга називається «Если меня полюбиш», вона ж написала і спогади «Вспоминая брата».

Твори:

Березняк Б. Т. Если меня полюбишь: стихи / Борис Березняк ; сост. и ред. Татьяна Березняк. – Кировоград : Центрально-Украинское издательство, 2011. – 110 с.

Бібліографія:

  1. Босько В. Історичний календар Кіровогардщини на 2015 рік. Люди. Події. Факти.- Кіровоград: Центр.-Укр. вид-во, 2014.- С. 117

14 червня

80 років від дня народження

80 років від дня народження Станіслава Михайловича ГончароваСтаніслава Михайловича Гончарова (1940)

Педагог. Професор, Заслужений працівник освіти України. Член-кореспондент Академії педагогічних наук України, член-кореспондент Української екологічної Академії наук. Лауреат премії ім. В.І. Вернадського (2002).

Народився 14 червня 1940 року в м.Олександрії. У 1958 році закінчив Львівський технікум залізничного транспорту, у 1967 році – Український інститут інженерів водного господарства за спеціальністю інженер-гідротехнік, у 1991 році – Австрійську академію управління за спеціальністю менеджер-економіст.

З 1970 року по 1991 рік – професор, завідувач кафедри гідротехнічних меліорацій УПВГ. У1994-2000 – завідувач кафедри економіки РДТУ. У 2003-2006 рр. – начальник навчально-методичного управління НУВГП.

Автор 235 наукових та науково-методичних робіт, серед яких 14 підручників та навчальних посібників, 2 монографії тощо.

Член-кореспондент Академії педагогічних наук України, член-кореспондент Української екологічної академії наук. Лауреат премії ім. В.І. Вернадського (2002). Заслужений працівник освіти України.

Праці:

  1. Гончаров Станіслав Михайлович. Вища освіта в Україні і Болонський процес: навч.-метод.посіб. для підгот. магістрів та перепідгот. викладачів навч.закл./С.М. Гончаров, В.С.Мошинський; Національний ун-т водного господарства та природокористування.-Рівне: НВУГП, 2005
  2. Гончаров Станіслав Михайлович. Дидактичні основи кредитно – модульної системи організації навчального процесу/С.М. Гончаров; Національний ун-т господарства та природокористування.-Рівне: НУВГП, 2006
  3. Гончаров Станіслав Михайлович. Інтерактивні технології навчання в кредитно-модульній системі організації навчального процесу/С.М. Гончаров Національний ун-т господарства та природокористування.-Рівне: НУВГП, 2006.

Література:

  1. Босько В.І. Історичний календар Кіровоградщини на 2015 рік. Люди. Події. Факти. – Кіровоград: Центр.-Укр. вид-во, 2014. – С.121

Липень

2 липня

2 липня 125 років тому (19 червня 1895 року за ст. ст.) дозволено цензурою (в Одесі) «План міста Олександрії». Видання Миколи Івановича Борисова (статистик Олександрійської земської управи) надруковано в Олександрійській типографії
Ф. Райхельсона. (Нумерація кварталів та назви вулиць здійсненні на основі плану
1872 року)

Серпень

15 серпня

80 років від дня народження  Віктора Митрофановича Саєнка 80 років від дня народження

Віктора Митрофановича Саєнка (1940)

Інженер-конструктор.

Почесний громадянин міста Олександрії

Народився 15 серпня 1940 року у смт. Рокитне Київської області.

У 1962-1963 рр. – інженер служби наладки Олександрійського райенергоуправління. У 1963-1965 рр. – інженер-конструктор, в 1965-1966 рр. – начальник бюро відділу головного конструктора, в 1966-1967 рр. – заступник головного конструктора,
в 1967-1970 рр. – начальник відділу СКБ, в1970-1975 рр. головний інженер,
в 1975-1979 рр. – директор Олександрійського електро-механічного заводу.

У 1979 – 1981 рр. – голова Олександрійського міськвиконкому. У 1982 – 1987 рр. – директор, а з 1987 по лютий1988 року. – заступник головного інженера Олександрійського електромеханічного заводу. У 1988-1989 рр. – головний інженер, в 1989-1993 рр. – директор заводу «Автоштамп». З 1993 року – голова правління ЗАТ «Завод «Автоштамп», з 1997 –  президент концерну «Лан».

Член-кореспондент Академії  інженерних наук України. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2001) за створення та освоєння виробництва вітчизняного зернозбирального комбайну КЗС-1580 «Лан».

Лауреат премії ім. Винниченка. Нагороджений срібною та золотою медалями ВДНГ, нагородою «Ертемейкер» в номінації «За мудрість і гнучкість політики управління», Почесною відзнакою Президента України, Почесною грамотою КМ України. Автор 4 винаходів та 2 патентів.

За особистий внесок у розвиток вітчизняного машинобудування, як ініціатору й організатору співпраці підприємств міста з виготовлення необхідної для України сільськогосподарської техніки, мудрому керівникові на державних посадах, як автору багатьох розробок товарів народного споживання, діяльність якого відмічена державними нагородами присвоєно звання «Почесний громадянин міста Олександрії» (рішення міської ради від 19.05.2000р).

Бібліографія:

  1. Віктор Митрофанович Саєнко//Антоніна Жарко. Ми – Олександрійці. – «Імекс – ЛТД», 2015. – С.287 -295
  2. Демчук Л. Ю., Ф.Кравченко і В.М.Саєнко – почесні громадяни Олександрії / Л. Ю.Демчук // Кіровоградська правда. – 2000. – 25 травня. – С. 1
  3. Карпачова О. Обличчя влади / О. Карпачова // Олександрійський тиждень. – 2012.- 8 грудня. – С. 1,2
  4. Надирлі Н. Віктор Саєнко. Наполеглива праця, як стиль життя / Н. Надирлі // Вільне слово. – 2010. – 11 серпня. – С. 1
  5. Саєнко Віктор Митрофанович: біографія // Вільне слово. – 2000. – 26 травня. – С. 1.

31 серпня

75 років від дня народження

75 років від дня народження  Леоніда Івановича ПоповаЛеоніда Івановича Попова (31.08.1945 р. н., м. Олександрія), двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт, почесний громадянин міста Олександрії.

Леонід Попов народився 31 серпня 1945 в місті Олександрії Кіровоградської області. З 1952 до 1959 року навчався в Олександрійській школі № 17. Середню освіту здобув у середній школі № 6. У 1968 році закінчив Чернігівське вище військове училище льотчиків (ВВАУЛ) з дипломом «льотчик-інженер».

У 1976 році закінчив факультет заочного навчання у Військово-повітряній академії (ВПА) ім. Ю. О. Гагаріна. Блискуче оволодів мистецтвом польоту на швидкісних реактивних винищувачах. Закінчив також Військову академію Генерального штабу ПС СРСР ім. К. Є. Ворошилова (1989). Генерал-майор авіації (1990). Здійснив три космічних польоти. Перший політ (1980) тривав 185 діб, проходив на космічному кораблі «Союз-35» з посадкою на «Союз-37». За успішне виконання завдань польоту Леоніду Попову було присвоєно звання «льотчик-космонавт СРСР» та звання Героя Радянського Союзу.

Другий політ відбувся у 1981 році на космічному кораблі «Союз-40» у складі міжнародного космічного екіпажу. Політ тривав 9 діб, польотне завдання було успішно виконано. За цей політ Леоніду Попову присвоєно звання двічі Героя Радянського Союзу.

Третій політ було здійснено на космічному кораблі «Союз Т-7» та орбітальній станції «Салют-7».

Леонід Попов одружений, має сина та доньку. Зараз мешкає в місті Москві. Космонавту в його рідному містії було встановлено пам’ятник на площі в Олександрії.

 

Нагороди та звання:

  • Двічі Герой Радянського Союзу (1980, 1981).
  • Три ордена Леніна (1980, 1981, 1982)
  • Герой Угорської Народної Республіки (1980).
  • Герой Праці Соціалістичної Республіки В’єтнам (1980).
  • Герой Республіки Куба (1980).
  • Герой Соціалістичної Республіки Румунія (1981).
  • Заслужений майстер спорту СРСР.
  • Льотчик-космонавт СРСР
  • Державна премія України (1982).
  • Почесний громадянин м. Олександріі.

Також нагороджений десятьма ювілейними медалями.

Бібліографія:

Гора Т.  Круглая дата. 30 лет третьего полета Попова / Т. Гора // Вільне слово. – 2012. –
15 серпня. – С. 4.

Гуцалюк О. Кировоградщина: полет длиной в столетие / О. Гуцалюк // Украина-Центр. – 2010. – 8 апреля. – С. 17.

Карпенко К. Наш рідний космонавт / К. Карпенко  // Городской курьер. – 2013. –
25 апреля. – С. 3.

Кондырева Т.Ф. Гордость Александрии /Т.Ф. Кондырева// Олександрійські відо-мості.- 2001.- 30 серпня

Кохан А. Во славу Отечества /А. Кохан // Украина-Центр. – 2008. – 4 апреля. – С. 2.

Кохан  А. Дом космонавта / А. Кохан // Украина-Центр. – 2008. – 29 августа. – С. 9.

Саржевський А. Зоряний слід на землі /А. Саржевський //Кіровоградська правда. – 2010. – 31 серпня. – С. 6.

Вересень

17 вересня

70 років від дня народження

70 років від дня народження Сергія Васильовича Тримбача Сергія Васильовича Тримбача (1950)

Український кінокритик, кінознавець, кіносценарист.

Народився 17 вересня 1950 року в с. Жовтневе, тепер у межах м. Олександрія.

Закінчив філологічний факультет Київського університету (1973). У 1975-1976 – консультант Правління Спілки кінематографістів України. З 1979 – науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Рильського НАН України.

У 1990-1993 та з 1996 – Секретар правління Спілки кінематографістів України. З 1994 – Президент Асоціації кінокритиків Спілки кінематографістів України. З 1997 – директор музею О.П.Довженка на Київській кіностудії. З 1998 – заступник Генерального директора Національного кіноцентру Олександра Довженка. Автор-упорядник книг: «Іван Миколайчук. Білий птах з чорною ознакою» (1990), «Олександр Довженко. Фільми. Малюнки. Задуми» (1994) та ін.

Чинний голова Національної спілки кінематографістів України. Лауреат Державної премії України ім. О.Довженка (2008).

З грудня 2016 року – заступник голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Автор багатьох публікацій, присвячених історії та сучасності українського кіно.

Бібліографія:

  1. Босько В.М. Історичний календар Кіровоградщини на 2015 рік. Люди. Події. Факти.- Кіровоград: Центр.- Укр вид-во, 2014.- С.179
  2. Константинова Катерина. Сергій Тримбач: “Доля українського кіно сьогодні у руках “бухгалтера” / Катерина Константинова // Дзеркало тижня. – 2014. – № 28. – С. 13
  3. Куманський Б. Сергій Тримбач: “У нас достатньо талановитих людей. Їм треба допомогти”: кіно / Б. Куманський // Народне слово. – 2007. – 27 червня. – С. 4
  4. Мистецтво України: Біографічний довідник. К., 1997. — С.590-591
  5. Тримбач С. Бути Микитою: Спогад про М. Шумила з нагоди його 100-літнього ювілею // Сучасність. – 2003. – № 6. – С. 125-132
  6. Тримбач С.Роси і малороси в кіні російському, українському і прочая, і прочая… / С. Тримбач  // Kino-Коло. – 2003. – №20 Зима . – С. 28-32
  7. Яновська Людмила. Сергій Тримбач: “За ментальністю Довженко був месією – масштаб його мислення відчував Сталін, тому й загравав з ним” / Людмила Яновська // Урядовий кур’єр. – 2014. – 10 вересня. – С. 11

Жовтень

4 жовтня

120 років від дня народження Михайла Олександровича Донця120 років від дня народження

Михайла Олександровича Донця (1900-1981)

Український актор і режисер, заслужений артист УРСР.

Народився 20 вересня 1900 року в м. Полтаві. Закінчив Полтавську духовну семінарію в 1917 році. Працював у трупах Садовського, Саксаганського, Заньковецької-Романицької (1917- 1918), театрах Полтави, Харкова, Сум, Мелітополя (до 1949 року).

Очолював у 1949-1965 роках Кіровоградський український музично-драматичний театр, у 1965-1981 роках  – самодіяльний театр в  місті Олександрія Кіровоградської області.

Його називали „останнім із могікан” театру корифеїв. Мав феноменальну пам’ять, був чудовим співаком (баритон), танцюристом та музикантом (диригент і піаніст).

У Кіровограді здійснив постановки п’єс: «Маруся Богуславка» М. Старицького (1950, 1960, 1965), «Тарас Бульба» (за Гоголем, 1951), «Безталанна» І. Карпенка-Карого (1952, 1960), «Паливода ХVІІІ століття» І. Карпенка-Карого (1955), «Катерина» Т. Шевченка та М. Аркаса (1955), «Пошились у дурні» М. Кропивницького (1956), «Оптимістична трагедія» В. Вишневського (1957), «Лиха доля» М. Старицького (1958), «Ніч на Івана Купала», «Вій» (1959), «Запорожець за Дунаєм» (1962), «Весілля в Малинівці» Л. Юхвіда (1960) та ін.

Помер 29 січня 1981року.

Бібліографія:

  1. Біланюк Ю.Ф. Театральна Олександрія/Ю.Ф.Біланюк.-Олександрія,2002.-С.25
  2. Войченко Гарій. Він увійшов золотими літерами на скрижалі театрального мистецтва / Гарій Войченко // Кіровоградська правда. – 2018. – 25 травня. – С. 10
  3. Донець Михайло Олександрович // Мистецтво України : Біографічний довідник. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. – С. 2
  4. Слово про Михайла Донця / Микола Галицький // Народне слово. – 2014. – 24 квітня. – С. 8

 

20 жовтня

70 років від дня народження

70 років від дня народження Євгена Михайловича ЖелєзняковаЄвгена Михайловича Желєзнякова (1950)

Поет і прозаїк

Народився в с. Протопопівка Олександрійського району 20 жовтня 1950 року в родині вчителів. Зі срібною медаллю Євген Михайлович закінчив школу, далі – навчався в Індустріальному технікумі. Захоплення технічним конструюванням, як і любов до фотографії та свого улюбленого акордеону, залишилися в нього на все життя.

В 1972 році закінчив філологічний факультет Кіровоградського педінституту. Працював журналістом в телерадіокомітеті, літконсультантом в обласних газетах «Кіровоградська правда» і «Народне слово».

Автор поетичних та прозових творів для дітей «Ходить весело вітрець», «Виріс у полі колосок», «Танкодром», виданих у видавництві «Веселка» у 1976, 1985, 1987 роках. Дорослому читачу знайомий за творами «Вибухи гримлять на Волині» (у співавторстві з Г. В. Балицьким 1990 р.), «Чужая жена» (Кіровоград, «Купе», 2001р.), «Поминальні роки» («Купе», 2005 р.).

Член обласного літературного об’єднання «Степ».

Література:

  1. Желєзняков Є. А в полях колосилося збіжжя: голодомор 1932-33 / Є. Желєзняков // Народне слово. – 2008. – 2 серпня. – С. 2
  2. Желєзняков Є. Біла хустина: оповідання// Кіровоградська правда. 1991. –
    13 вересня
  3. Желєзняков Є. В полоні у твоїм [підбірка віршів] // Кіровоградська правда. – 1989. – 11 квітня
  4. Желєзняков Є. М. Виріс в полі колосок: вірші. – К.: Веселка, 1985. – 16 с
  5. Желєзняков Є. Дві Ірини: оповідання // Народне слово. – 1997. – 13 грудня
  6. Желєзняков Є. Досвід: вірші// Народне слово. – 1991. – 23 листопада
  7. Желєзняков Є. З Україною в серці / Є. Желєзняков // Народне слово. – 2007. – 13 грудня. – С. 4
  8. Желєзняков Є. Йшов солдат…: до 65-річчя Великої Перемоги / Є. Желєзняков // Народне слово. – 2010. – 18 березня. – С. 7
  9. Желєзняков Є. М. Моє село: вірші / худож. В. Остапенко / Є. М. Желєзняков. – Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2008. – 32 с.
  10. Желєзняков Є. На моріжок; Ріка Інгул: вірші/Євген Желєзняков; Мал. Н. Денисової // Малятко. – 1989. – №4. – С. 5
  11. Желєзняков Є. Одного разу вбитий… /Є. Желєзняков // Народне слово. – 2009. – 9 квітня. – С. 6
  12. Желєзняков Є. Скеля – озеро незвичайне / Є. Желєзняков // Народне слово. – 2008. – 7 червня. – С. 1, 2
  13. Желєзняков Є. М. Танкодром: оповідання. – К.: Веселка,1987. – 16с.
  14. Желєзняков Є. М. Ходить весело вітрець: вірші / худож. С. Караффа-Корбут. – К.: Веселка, 1976. – 13 с.
  15. Желєзняков Є. Через краї і бої /Є. Желєзняков // Народне слово. – 2009. – 30 квітня. – С. 8.

Бібліографія

  1. А мне милей нешумные, милей одноэтажные… // Украина-Центр. – 2009. – 5 февраля. – С. 4 Босько В. М. Історичний календар Кіровоградщини на 2010 рік: люди. Події. Факти / В. М. Босько. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2009. – С.182 Железняков Євген Михайлович // Літературний словник Кіровоградщини: автор-упорядник Л. Куценко. – Кіровоград, 1995. – С. 38-39
  2. Квітка В. “Поминальні роки Євгена Желєзнякова” : На здобуття літературної премії ім. Євгена Маланюка / В. Квітка // Народне слово. – 2007. – 13 грудня. – С. 3
  3. Літературний словник Кіровоградщини.- Кіровоград: Кіровоградське державне видавництво, 1995. – С.38-39
  4. Макей Л. Подвійна книжкова прем’єра / Л. Макей // Народне слово. – 2009. –
    3 лютого. – С. 4
  5. «Споришева стежка» Євгена Желєзнякова : до 65-річчя поета // Народне слово. – 2015. – 22 жовтня. – С. 10.

 

23 жовтня 

80 років від дня народження

80 років від дня народження Геннадія Григоровича ПівнякаГеннадія Григоровича Півняка (1940)

Енергетик, педагог, Доктор технічних наук, професор, академік НАН України

Заслужений діяч науки і техніки України

Народився 23 жовтня 1940 року в м.Олександрія Кіровоградської області. Випускник Олександрійської СШ №2 ім.М.Горького.

У 1963 році закінчив електротехнічний факультет Дніпропетровського гірничого інституту ім. Артема (гірничий інженер-електромеханік), в якому залишився працювати і з яким була пов’язана його подальша наукова і науково-педагогічна діяльність.
У 1982 році став ректором цього вишу.

У 1967 році отримав звання кандидата технічних наук, у 1970 – посаду доцента Дніпропетровського гірничого інституту ім. Артема. З 1976 – завідувач кафедри систем електропостачання Дніпропетровського гірничого інституту ім. Артема.

У 1981 році він захистив докторську дисертацію на тему: «Розробка та дослідження тиристорних перетворювачів у комплексі електрообладнання для безконтактного електричного транспорту вугільних шахт». Ним була досліджена загальна теорія, принципи побудови та методи синтезу потужних систем електромагнітної передачі енергії підвищеної частоти. Його фундаментальні дослідження дозволили впровадити новітні електротехнології для гірничо-металургійної та машинобудівної промисловості, джерела живлення для електроприводу, транспорту і споживачів з особливим характером навантаження.

З 1992 року член-кореспондент, а з 1997академік НАН України Заслужений діяч науки і техніки України (1990). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1998, 2005) та премії ім. О.Лебедєва НАНУ (1996). Почесний доктор Краківської гірничо-металургійної академії (1999) та Московського державного гірничого університету. Заслужений працівник нафтогазової промисловості Польщі (1994), експерт ЄЕК ООН у галузі сталої енергетики, почесний доктор ТУ «Фрайберзька гірнича академія» (2010).

Має понад 94 свідоцтва на винаходи та патентів з проблем електроенергетики, 2 наукових відкриття: «Закономірність омонолічування крихких водонасичених порід під дією електричного струму» (1995, диплом № 12), «Закономірність розміщення подрібнених залізних руд під дією неоднорідного імпульсного магнітного поля» (1996, диплом № 45).

Автор (спів-автор) понад 500 наукових статей, 66 підручників і монографій, зокрема:

– «Транспорт з індауктивною передачею енергії для вугільних шахт» (1990),

– «Несиметричні пошкодження в електричних мережах кар’єрів» (1993),

– «Перехідні процеси в системах електропостачання» (1989, 2000).

Удостоєний ряду нагород: ордени Знак Пошани (1981), Трудового Червоного Прапора (1986), князя Ярослава Мудрого V (1999) та IV (2004) ступенів, Почесна грамота Кабінету Міністрів України (1999), Почесна грамота Верховної Ради України (2003), медаль «За успіхи у навчанні і вихованні молоді» (1998, Польща). “За наукові досягнення” (2007).

Література:

  1. Андрющенко Наталія. Симфонія долі: нариси / Н. Андрющенко. – Дн-ськ : Арт-Пресс, 2008. – 160 с
  2. Геннадій Григорович Півняк: научное издание / НАН України. – К.: Наукова думка, 2010. – 119 с

Бібліографія:

  1. Босько В. М. Історичний календар Кіровоградщини на 2015 рік. Люди. Події. Факти. – Кіровоград: Центр.- Укр вид-во, 2014.- С.199
  2. Кузик. Б. М., Білошапка. В. В. Кіровоградщина: Історія та сучасність центру України.
    2 том. – Дніпропетровськ. Арт-Прес, 2005
  3. Півняк Геннадій Григорович // Цапюк С. К. Олександрія вчора, сьогодні, завтра: нариси з історії нашого краю / С.Цапюк, В. Петленко. – Олександрія, 2004. – С.94
  4. Півняк Геннадій Григорович – учений в галузі гірничої електротехніки та електроенергетики, академік НАН України // Український біографічний вісник. – 1997. – №2. – С. 23
  5. Шлях до себе… : книга-фотоальбом / під заг. ред. Г. А. Тимонюка; – Дн-ськ : АРТ-ПРЕС, 2015. – 248 с.

Листопад

10 листопада

110 років від дня народження

110 років від дня народження Неоніли Феодосіївни Бузаньової Неоніли Феодосіївни Бузаньової (1910 – 2006)

Кандидат медичних наук, лікар-хірург, викладач Олександрійського медичного училища

Народилася 28 жовтня 1910 р. (старий стиль) в родині Ахтирського міщанина Бузаньова Феодосія Васильовича та Степаниди Андріївни.

Коли саме Бузаньови приїхали до Олександрії  невідомо, але на основі «Виписки з актової книги Олександрійського нотаріуса Павлова Федора Івановича для актів на недвижиме майно за 1915 рік» зазначено, що 17 грудня 1914 р. будинок по Центральній вулиці (нині пустир на перехресті вулиць Софіївської (Луначарської) та Шевченко) був викуплений з торгів Олександрійського міського громадського банку Ахтирським міщанином Феодосієм Васильовичем Бузаньовим і його дружиною Степанидою Андріївною.

Феодосій Васильович все життя в Олександрії працював у млині, а Степанида Андріївна займалася домашнім господарством та вихованням дітей. Всього у сім’ї Бузаньових було п’ятеро дітей: Марія, Олена, Неоніла, Віктор, Віра.

Раніше цей будинок і присадибна ділянка належали міщанину Ткачуку Гаврилу Ісидоровичу та його дружині Тетяні Яківні Красноголовій, по другому чоловіку Ткачук. На продаж будинок був поставлений за несплату внесків по кредиту.  За “Головною книгою м. Олександрії, січень 1941 р.” будинок в якому проживала родина Бузаньова Феодосія Васильовича зазначений під № 109. У цьому будинку Бузаньови  проживали з 1914 року.

Після закінчення Олександрійської школи Неоніла Бузаньова вступає до Уманської медичної школи, яку закінчує на відміно. У 1932 р., не зважаючи на великий конкурс, вона з першого разу вступає до Дніпропетровського медичного інституту. Під час навчання зарекомендувала себе як одна з найкращих студенток і її залишають на навчання в аспірантурі – факультеті хірургії. У 1939 р. Неоніла Бузаньова – асистент кафедри хірургії при Дніпропетровському медичному інституті. Диплом з відзнакою за № 531636 про закінчення у 1937 р. повного курсу по спеціальності “лікарська справа” Дніпропетровського медичного інституту Бузаньова Неоніла Феодосіївна одержала у
1941 р.

Неоніла Феодосіївна вийшла заміж за Юрченко Олексія Кириловича і 29 січня
1941 р. у них народилася донька Ірина. Та всі мирні плани молодого подружжя раптово обірвала війна. Після евакуації Дніпропетровського медичного інституту Неоніла Феодосіївна з донькою на руках пішки з Дніпропетровська дісталася до рідної батьківської домівки в Олександрію.

Перший авіа наліт на Олександрію був здійснений ворогом 12 липня 1941 р. Декілька авіабомб скинуто на залізничну станцію. З’явилися перші жертви серед мирного населення. У приміщенні сільськогосподарського технікуму було розміщено евакогоспіталь.

6 серпня 1941 р. м. Олександрія Кіровоградської області окуповане фашистськими загарбниками, які з перших днів встановили т. з. «новий порядок». 7 серпня 1941 р. у місті оголошено воєнний стан, утворено структури на яких трималася влада окупантів: міська управа, поліція, біржа праці.

«Той же милий серцю старий батьківський будинок…А от все – не те. Вороги навколо… Хто-хто, а вона бачить жах війни, її криваве обличчя щодня бачить за операційним столом…». У грудні 1941 р. Неоніла Феодосіївна наважилася піти на роботу лікарем-асистентом до Олександрійської лікарні. Оперувати доводилося скалічених на фронті і «своїх» і «чужих». Адже для справжнього лікаря не існує «своїх» і «чужих», а є: поранені та хворі. Завдячуючи роботі в Олександрійській лікарні, Неонілі Феодосіївні вдалося врятувати не тільки особисте життя і життя сім’ї від голодної смерті… Вона, як і багато інших лікарів, які працювали на окупованій території, врятувала не одне життя радянських військовополонених воїнів. Завдячуючи «довідкам про хворобу» багато юнаків і дівчат були врятовані від угону до Німеччини. Також не одна родина в Олександрії через руки Неоніли Феодосіївни одержали ліки і були врятовані від тяжких хвороб у ці тяжкі роки.

Жорстокі бої тривали за визволення рідного міста у листопаді – грудні 1943 р. Не покладаючи рук працювали лікарі, військовий госпіталь та міська лікарня були переповнені пораненими. Кожен день по декілька годин тривали операції. Після визволення міста у 1944 р. Неоніла Феодосіївна очолила травматологічне відділення. А 6 квітня 1944 призначена на посаду головного лікаря Олександрійської поліклініки.

У 1947-1949 рр. Неоніла Феодосіївна Бузаньова лікар-ординатор у Кіровоградському обласному госпіталі. У 1950 р. по переводу переходить хірургом до Олександрійської лікарні.

У 1950-1952 р. р. займається науковою роботою на посаді наукового працівника при Київському туберкульозному інституті, вивчаючи проблеми хворих на кістковий туберкульоз. Згодом повертається до Олександрії і очолює хірургічне відділення Олександрійської лікарні № 4. На основі Рішення Ради Дніпропетровського Державного Медичного інституту від 6 жовтня 1953 року (протокол № 21) Бузаньовій Неонілі Феодосіївні присвоєна наукова ступінь кандидата медичних наук. Диплом кандидата наук МК-МД № 000954 виданий 31 березня 1954 р.

У 1956 р. переводиться на посаду завідуючої хірургічним відділення міської лікарні №1. Додатково за сумісництвом Неоніла Феодосіївна працює в Олександрійському медичному училищі викладачем хірургії. А з 1964 р. вона повністю переходить до училища на посаду викладача з хірургії та анатомії, де працює по 1971 рік.

29 квітня 1962 р. завідуючій хірургічним відділенням Олександрійської міської лікарні № 1 Бузаньовій Неонілі Феодосіївні присвоєна кваліфікація лікаря хірурга першої категорії. 3 червня 1969 р. на основі Наказу Міністерства Охорони Здоров’я колишнього СРСР № 284 нагороджена знаком “Відмінник охорони здоров’я”. 23 серпня 1977 р. на основі рішення Кіровоградської Обласної Ради депутатів трудящих Неоніла Феодосіївна Бузаньова нагороджена медаллю “Ветеран праці”.

Крім професійних нагород та відзнак за працю у мирний час Неоніла Феодосіївна Бузаньова була удостоєна різних нагород за працю в роки війни. Так, 11 січня 1947 р. Неоніла Феодосіївна була нагороджена медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». У подальші роки з нагоди 30-ї, 40-ї, 50-ї, 60-ї річниці Перемоги у Великій Вітчизняній війні Неоніла Бузаньова, як учасник «трудового фронту» нагороджена ювілейними медалями (1975, 1985, 1995, 2005 рр.).  У 1966 р. від 22 грудня нагороджена медаллю «За доблесну працю».

Ім’я цієї дивовижної жінки, ЛІКАРЯ з великої літери – Неоніли Феодосіївни Бузаньової назавжди  залишиться в пам’яті  не тільки рідних та близьких людей, колег з якими вона працювала в Олександрії, Києві, Дніпропетровську, Кіровограді. Її ім’я живе в пам’яті багатьох випускників Олександрійського медичного училища, а також вдячних пацієнтів, кому Неоніла Феодосіївна Бузаньова врятувала життя за багато років своєї праці лікаря-хірурга.

Бібліографія:

  1. Божко О. Видатні лікарі Олександрії / О. Божко // Вільне слово. – 2017. – 19 липня. –
    С. 4
  2. Видатні лікарі Олександрії  [Електронний ресурс].//Олександрійський міський музейний центр ім. А.Ф. Худякової [блог].-Електронні текстові дані.- Режим доступа: /http://alexmuseu.blogspot.com/2017/06/blog-post.html.- Назва з екрану.- Дата публікації: 18 червня 2017.-  Дата перегляду: 30.03.2019
  3. Сторінками сімейних фотоальбомів родини Будкевичів, Березинських, Обидовських, Бузаньових // Вільне слово. – 2017. – 1 листопада. – С. 4

 

Грудень

23 грудня

70 років від дня народження

70 років від дня народження Надії Володимирівни ЖахаловоїНадії Володимирівни Жахалової (1950

Історик, музеєзнавець, краєзнавець

Народилася 23 грудня 1950 року в місті Татарськ Новосибірської області Росії.

Трудову діяльність розпочала після закінчення зі срібною медаллю Новостародубської середньої школи Петрівського району Кіровоградської області.
У 1974 році закінчила історичний факультет Київського державного університету
ім. Т.Г.Шевченка (спеціальність: історик, археолог-музеєзнавець, викладач історії та суспільствознавства). Викладала історію в школах та професійно-технічних училищах Сумської і Кіровоградської областей, працювала завідуючою бібліотекою, головним зберігачем фондів краєзнавчого музею, прес-секретарем міської ради та представництва народного депутата України у м. Олександрії, завідуючою відділом Олександрійського краєзнавчого музею.

Більше 20 років займається краєзнавчою роботою – дослідженнями з історії заселення Олександрійського краю. Очолює місцевий краєзнавчий осередок, член правління Кіровоградської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.

В рамках генеалогічних досліджень з історії дворянських родів та знаменитих земляків краю зібрала багато матеріалів про життя і діяльність всесвітньо відомого вченого, вихідця з Олександрійщини Д.І.Чижевського. Брала участь у міжнародних семінарах, присвячених його життєдіяльності. Має значну кількість публікацій у періодичних виданнях, зокрема, на сторінках «Кіровоградського краєзнавчого вісника».

Брала участь у підготовці буклету «Олександрія-крок у майбутнє» (2001 рік, історична довідка про місто), упорядник та автор коментарів до видання праці
Ф.М. Мержанова «Александрия до Октябрьской революции: 1896-1913 годы» (2008 рік), залучалася до укладання коментарів та археографічного опрацювання історико-краєзнавчих матеріалів В.М. Никифорова «Очерки Александрийского уезда Херсонской губернии» та «История города Александрии», виданих у 2008 та 2010 роках, автор серії публікацій у місцевих періодичних виданнях з історії адміністративно-територіального устрою краю, виникнення та заселення сіл Усівки (шанець Бечія, м. Олександрія), Нової Праги (Мурзинка, Петриківка), Головківки (Бешка), Березівки та ряду інших в околицях сучасної Олександрії.

 

Праці:

  1. Жахалова Н. Александрийские Байдаки / Н. Жахалова // Городской курьер. – 2007. – № 36. – С. 11
  2. Жахалова Н. Бржеские и русский поэт А.Фет / Н. Жахалова // Олександрійський тиждень. – 2007. – 1 лютого. – С. 3
  3. Жахалова Н.В., Пивовар А.В. Відомості про поміщицькі поселення Єлисаветградського повіту за підсумками 6-ї ревізії населення:1811-1812 роки // Інгульський степ: збірник.- Київ, 2018.- С. 364-382
  4. Жахалова Н. Вчера началась война… : начало войны и окупация Александрии : воспоминания и документы / Н. Жахалова // Городской курьер. – 2010. – 24 июня. –
    С. 5 ; Городской курьер. – 2010. – 1 июля. – С. 5 ; Городской курьер. – 2010. – 29 июля. – С. 5
  5. Жахалова Н.Григорію Усику – 310 / Н. Жахалова // Городской курьер. – 2011. –
    3 февраля. – С. 1,7
  6. Жахалова Н. До ювілею Ф.М. Мержанова / Н. Жахалова // Городской курьер. – 2011. – 5 мая. – С. 7
  7. Жахалова Н. Ещё раз о курганах Александрийщины/Н. Жахалова // Городской курьер. – 2007. – № 36. – С. 11
  8. Жахалова Н.Палаццо в Користовк/Н. Жахалова // Городской курьер. – 2007. –
    4 жовтня. – С. 11
  9. Жахалова Н. Родились в Александрии / Н. Жахалова // Городской курьер. – 2009. –
    24 сентября. – С. 7
  10. Жахалова Н. Родина Тулубів в Олександрії /Н. Жахалова // Городской курьер. – 2007. – 18 жовтня. – С. 11
  11. Жахалова Н. Романовы и Соловьевы – связь поколений / Н. Жахалова // Олександрійські відомості. – 2007. – 7 червня. – С. 3

 

Бібліографія:

  1. Березіна Н. Зустріч з новою книгою/Н.Березіна//Сільський вісник .-2011.-23 квітня.-С. 2
  2. Відомий олександрійський краєзнавець Надія Жахалова відкрила інтернет-щоденник// Городской курьер. – 2014. – 27 ноября. – С. 7
  3. Голобородько В. Попельнасте – село на козацькому шляху/В.Голобородько//Народне слово. – 2011. – 29 вересня. – С.8
  4. Карпенко Е. Загадки столетнего рушника /Е.Карпенко//Городской курьер. – 2010. – 8 апреля. – С.1
  5. Карпенко Е.Радуга праздничного настроения в музее/Е.Карпенко//Городской курьер. -2010. – 1января. – С.4

29 грудня 

50 років від дня народження

50 років від дня народження Григорія Анатолійовича МісютінаГригорія Анатолійовича Місютіна (1970)

Український гімнаст, чемпіон Олімпійських ігор в Барселоні, чотириразовий срібний олімпійський призер 1992 року, бронзовий призер Олімпійських ігор в Атланті. Заслужений майстер спорту

Григорій Місютін народився 29 грудня 1970 року в м. Олександрія Кіровоградської області у родині робітників. Середню освіту здобував в Олександрійській школі № 8. Відвідував спортивну секцію з гімнастики Олександрійської спортивної школи. Вищу освіту здобув у Луганському педагогічному інституті. Виступав за луганське відділення спортивного товариства «Динамо».

Заслужений майстер спорту. Чемпіон Олімпійських ігор 1992 року в командній першості (виступав у складі об’єднаної команди спортсменів з країн колишнього СРСР). Срібний призер Олімпійських ігор 1992 року в особистому багатоборствівільних вправахопорному стрибку і у вправах на поперечині. Бронзовий призер Олімпійських ігор 1996 року в командній першості. Абсолютний чемпіон світу 1991 року. Чемпіон світу 1992 року у вправах на поперечині1993 року – у вільних вправах1995 року – в опорному стрибку. Бронзовий призер Чемпіонату світу 1992 року у вправах на кільцях19951996 років – у вільних вправах. Чемпіон Європи (1992) у вправах на поперечині.

Завершив свою спортивну кар’єру після Олімпійських Ігор в Атланті. У 2004 році переїхав на постійне місце проживання до Німеччини, федеральної землі Саарланд.

Бібліографія:

  1. Босько В.М. Історичний календар Кіровоградщини на 2010 рік. Люди. Події. Факти / В.М.Босько. – Кіровоград: Центр.-Укр. Вид-во, 2009. – С.214
  2. Воропай С.М. Спортсмени з Кіровоградщини на олімпійській арені /С.М.Воропай //Фізичне виховання і спорт в навчальних закладах України на сучасному етапі: стан, напрямки та перспективи розвитку: зб. наук. праць ХХІІІ науково-практичної конференції Кіровоградського держ. пед. ун-ту ім. В.Винниченка. – Кропивницький: Поліграфічне підприємство «Ексклюзив-Систем», 2017. – Випуск 23. – С.22-30
  3. Змагання зі спортивної гімнастики на Кубок Григорія Місютіна//Вільне слово.-2011.-20 квітня.-С.1,6
  4. Карпачева Е. Парень из нашого города/Е.Карпачева//Олександрійський тиждень.-2008.-№49.-С.4
  5. Кузик Б. М. Кіровоградщина: історія та сучасність центру України /Б.М.Кузик, В.В.Білошапка: В 2 т. – Д.: АРТ-ПРЕС, 2005. – Т. 2.– 452 с.
  6. Олимпийская энциклопедия /гл. ред. С.П.Павлов. – М.: Сов.энцикл., 1980. – С. 220-221
  7. Цапюк С.К. Олександрія вчора, сьогодні, завтра /С.К.Цапюк,В.П.Петленко. – Олександрія, 2004
  8. Штейнбах В.Л. Большая олимпийская энциклопедия/В.Л.Штейнбах – М.: «Олимпия Пресс», 2006. – Т.1. (А–Н). – 784 с. – Т.2.(О–Я). – 968 с.
  9. Энциклопедия олимпийского спорта: в 5 т. / Под общ. ред.В.Н.Платонова. –
    К.: Олимпийская литература, 2004. – Т.2. – 583 с.
  10. Янчуков С. До спортивних вершин. Нариси з історії фізкультури і спорту на Кіровоградщині /С.Янчуков, О. Березан. – Кіровоград: Центрально-українське видавництво, 2015. – 288 с.

Дати, коли відомий тільки рік

275 років тому була створена «Карта Задніпрських місць» Данила де Боксета (1745)

170 років від Дня народження (1850) Миколи Дмитровича Байдака, землевласника Олександрійського повіту, гласного земського повітового зібрання, депутата І-ї Державної Думи. Байдак Микола Дмитрович

Байдак Микола Дмитрович(1850 – ?)

Байдак Микола Дмитрович за походженням із  дворянського роду, землевласник Олександрійського повіту.

Закінчив  математичний факультет Київського університету та Інститут інженерів шляхів сполучення в Санкт-Петербурзі.

Служив на залізницях, обіймав посаду керуючого Московсько-Віндавською залізницею. Крім того, був земським начальником в Олександрійському повіті, кілька триріч обирався гласним Олександрійського повітового земського зібрання, а також почесним мировим судею.

У 1906 році був обраний в I Державну думу від загального складу вибірників Херсонських губернських виборчих зборів. Входив до групи безпартійних. Був членом комісій: аграрної, бюджетної та розпорядчої.

Боиович М. М. Члены Государственной думы (Портреты и биографии). Первый созыв. М, 1906. С. 386.

110 років тому (у 1910 р.) побудована нова будівля Першого початкового училища, народна назва «школа Чіркіна», в довоєнний період школа № 3, останні роки спеціалізована школа № 4.

110 років тому (у 1910 р.) в Олександрії відкрита приватна гімназія Наталії Сокальської.

Дні пам’яті:

14 грудня

Семена Григоровича ПищевичаДень пам’яті Семена Григоровича Пищевича (1863-1945)

Голова Олександрійської повітової земської управи

Народився Семен Григорович Пищевич 2 січня 1863 року в Олександрії. Закінчив 2-гу Московську військову гімназію, а в 1884 році – Миколаївське кавалерійське училище. Служив у 21-му драгунському Білоруському полку. В 1892 році вийшов в запас у чині ротмістра і повністю присвятив себе громадській діяльності. В 1892-1903 році Пищевич – земський начальник 7-ї дільниці Олександрійського повіту. З 1903 по 1912 рік Семен Григорович – голова Олександрійської повітової земської управи.

Дружина – Леоніда Георгіївна Ерделі (1868-1941) – походила з не менш славетної родини Єлисаветградського повіту, подружжя мало двох дітей.

18 жовтня 1912 року Пищевич обраний депутатом 4-ї Державної Думи від Херсонської губернії. Був членом комісій: бюджетної (її секретар) та з місцевого самоврядування. Однак, дуже швидко розчарувався думською діяльністю і 14 серпня 1913 року заявив про складання своїх депутатських повноважень. Повернувся в рідну Олександрію.

Після Лютневої революції з 8 березня 1917 року Семен Григорович – олександрійський повітовий комісар Тимчасового уряду. З 26 вересня 1917 року – гласний Олександрійського повітового земства. Після жовтня 1917 року залишався на батьківщині. Був першим старостою (начальником) Херсонської губернії незалежної України (1918-1919). Тривалий час після 1919 року доля Пищевича залишалася невідомою. Лише недавно стало відомо, що Семену Григоровичу з родиною вдалося емігрувати у Францію. Помер він 14 грудня 1945 року в Парижі, похований на знаменитому російському кладовищі Сент-Женев’єв-де-Буа.

Бібліографія:

  1. Босько В. Найвидатніші діячі Олександрійського повітового земства: Іван Горонович, Микола Зерваницький, Семен Пищевич та інші / В. Босько // Народне слово. – 2012. – 11 травня. – С. 6, 7
  2. Босько В. У стилі модерн / В. Босько // Народне слово.- 1999.- 20 квітня.- С.3
  3. Карпачова О. Жителі старого будинку / О. Карпачова // Вільне слово.- 2004.-
    5 травня.- С.3.
error: Content is protected !!